Куп’янський район, селище Петропавлівка. За оцінками волонтерів, які займаються евакуацією, людей тут залишилося близько сотні. Людмила зібрала до Харкова доньку та 12-річного онука. Сама залишається – не відпускає хазяйство.
Людмила
Верите, жалко дом бросать, собак бросать. Что судьбой назначено – то и будет. Жалко ребенка. 12 лет парню и постоянно выстрелы.
Щоденні обстріли та депресивний пейзаж навкруги підштовхнув жінку до евакуації. Поки що Юля з сином прямують до родичів.
Юля
Да ну просто потому что ежедневно бах-бах и потому что ребенок. Зиму пересидели, а дальше что? Есть ребенок и надо как-то за ребенка переживать. И так он у нас много пертерпел, надоело уже. К родственникам пока поедем, а там что-то будем искать, думать. Дом жалко. Ты ж его наживал, все делал, хозяйство. Как собаку, как кошку оставить? Он плачет. Все жалко. Все разбитое, а было хорошее село.
Бажаючих евакуюватися не багато, кажуть волонтери. Всі, хто хотів – виїхали.
Ярослав, волонтер ГО «Спільна справа»
Дуже багато кажуть – куди ми поїдемо, бояться виїжджати. Дуже багато кажуть – в мене кози, кури. Коли припікає – вже не думають, їхати чи не їхати, там вже ломляться всі. Но ми намагаємось заздалегідь евакуювати, щоб не було ситуації з масовою евакуацією, тому так.
Проте волонтери готові до будь-яких сценаріїв – якщо бажаючих виїхати виявиться більше – можуть викликати допомогу з Харкова. Кажуть, їхати є куди.
Ярослав, волонтер ГО «Спільна справа»
Може бути таке, що ми приганяємо ешелон 4 буси – виїжджає одна людина. А може бути таке, що ми приїхали на замовлення за двома людьми, а потім телефонували б до Харкова, щоб ще машини приїжджали, тому що є ще бажаючі евакуюватися. Все залежить від того, наскільки масовані обстріли і як з інфраструктурою. Тобто люди виїжджають, коли нема світла, нема газу-води і коли дуже сильно прилітає. Найстрашніше, що люди швидко звикають до війни. Тому дуже мало бажаючих.
Ми працюємо з шелтерами на базі ГКЦ, ми як «Спільна справа» також помагаємо на шелтерах, на оформленні документів, тому люди можуть приїхати на необмежений час. І це дуже важливо, ми пояснюємо людям. Дуже багато кажуть – а куди я поїду, я буду на вокзалі жити. Ми кажем – та ні, ось шелтера, ми зробили відео, показуємо їм. Можуть жити безкоштовно необмежений час, якщо нема куди їхати. Можуть приїхати до Харкова, оформити документи і поїхати до родичів, тут проблеми нема.
Це мало того, що безкоштовно, люди приїжджають, оформлюють ВПО… Люди, навіть, по нашім підрахункам, можуть приїхати, три дні побути в шелтері і на гроші ВПО, разова виплата яка є, арендувати квартиру в центрі міста на перший час, доки не знайдуть роботу. Я не бачу проблем в тому, щоб виїжджати до Харкова.
В одному з гуртожитків для переселенців зараз мешкає близько 140 осіб. Масовий заїзд почався в грудні минулого року. В основному це Куп’янськ, Вовчанськ та довколишні села. Є й люди з Донеччини.
Людмила Сотнікова, комендант шелтера
Потреби в нас є в пральних машинах, тому що нема де сушити, а перуть багато жінки. Чоловікам теж треба. Все вручну, сушать дуже довго, тому в пральних машинах та сушилках в нас нагальна потреба. Також потрібен ремонт сантехніки та центральних сходів, щоб діти не попадали. 2-3 поверхи в нас заселені.
Людмила з Котлярівки з трьома дітьми опинилась тут після того, як її рідний дім зруйнував ворожий снаряд. Каже, волонтери, коли їх вивозили, дивувалися що всі залишилися живі.
Людмила, переселенка
Перебралися ми сюди 29 января. Бо мені в будинок прилетіла ракета та касетна, хати немає, приїхали сюди. З дітворой я тут – дочка Поліна, Стасік, Нікітка і я. Живемо тут, добре, гріх жаловаться. Хати немає – ото да, і вернуться нема куди.
Нема куди повертатися багато кому – людей на одній вулиці в селах, які зараз перебувають під постійними обстрілами, можна перерахувати по пальцях. Залишаються найстійкіші. 75-річна Раїса збирається вдома чекати на повернення сина та онука, які зараз на фронті.
Раїса
Оце по нашій вулиці і десятка нема дворів, все побито. А по цій стороні троє тіки живе. По-перше, плит немає у людей, ми ж з газом, ми жили прекрасно. Газ, світло, вода були – щас нема нічого. І плит нема, повикидали ж. А в мене плита слава богу є, оце їду по дрова. Чоловік тут робив гроби і остатки ж там є, на розпал. Живем и виживем! Наші победять все одно, усіх победять!
Підписуйтесь на Telegram-канал “Новини АТН”