Кам’янка оживає. Попри заміновані поля та відсутність електрики й газу люди повертаються. В невеличкому селі під Ізюмом – жодної вцілілої хати. В цьому будинку квартирували російські військові. Перш ніж починати робити якийсь ремонт, власники намагаються прибрати сміття.
Зоя
Жили, пили. Ми не застали – сестра застала. Тут машина стояла, скільки снарядів було у дворі, казали. Повно було тих, як воно називається… Марина, що в нас було у дворі тут? Гільзи! Стояла машина ЗІЛ у дворі, за погребом було повно ящиків, тут було всього повно.
В одній з кімнат окупанти залишили на стіні автограф – в найкращих традиціях руського миру.
Та вони усюди спали. І не тільки спали. Вони і в погребі спали.
Мешканці іншої хати вже розпочали будівельні роботи. Кажуть, мають все відновити, бо вибору в них немає.
Людмила Корнійча
Тобто є люди, які можуть десь прижитися – ми не можемо, в нас тут земля, в цьому сенс життя, те, з чого ми живемо – вирощуємо пшеницю та соняшник на продаж.
В першу чергу, як повернулися, власники будинку самі накрили дах плівкою, щоб захистити від дощів. Потім допомогти у відбудові пообіцяли волонтери.
Людмила Корнійча
А потім приїхали волонтери, вони обіцяють відбудувати. Тут розібрали, ми їм допомагали цеглу носити. Ту, що годиться – в окрему кучу, та, що не годиться – вивозили. Разом з глиною та тим, що не йде далі у відновлення. Ще вони там розібрали дах у сусідів, обіцяли добудувати стіну, де було влучання… Зробити армопояс і тоді все вже новим дахом накрити.
У 85-річної Раїси нема чого відбудовувати – хату розбомбили. Жінка згадує, як це було, тоді в неї жив сусід. Обидва вижили дивом.
Раїса Заїка
Чую, літак летить, бомбить. Кажу, Вітя, ходімо у погріб. Тільки ми у погріб прийшли – хвилин через 10-15 як гахне. Хата розлетілася. Двері погреба мимо нас пролетіли, не зачепило. Вийшла – свердловина розбита… Погріб розбитий, хата розбита, кролячі клітки стояли – розбиті. Чотири собачки в мене були – навіть місця не видно, де їхні будки були. Не менш ніж півсотні снарядів у дворі.
Жінку знайомі відвезли у сусіднє село і вона втратила зв’язок з рідними. Допоміг пенсіонерці зв’язатися з сином український військовий після деокупації.
Раїса Заїка
Хтось сказав дітворі моїй туди, на Західній, що я загинула, нема мене. І вони мене вже поминали. А тоді наш солдат український розпитав мене і каже: «Ви номер телефона знаєте сина?» Я кажу, знаю. Знайшли сина і тоді вони вперше дізналися, що я жива.
У перші ж дні повномасштабного вторгнення у Кам’янці розбомбили школу та місцеву ферму «Іскра». Водій господарства перелічує, що було на території.
Олександр Сенчук, водій фермерського господарства
Тут усе було – комбайни, ангари, машини. Соняшник, кукурудза – склади були повні. І зараз – нема нічого. Все знищене. Це все розграбоване, автоматика вся знята, електроніка – немає нічого. Ось трактор – один вже забрали на ремонт. Новий був. Тут пшеницю калібрували… Ну, немає нічого. Сіялки наші…
Село настільки розбите, що люди не знають з чого починати відбудову. На в’їзді у Кам’янку на стіні зруйнованого магазину висить плакат з проханням про допомогу. В першу чергу потрібно світло, але спочатку мають розмінувати території, де проходять лінії електропередач.
Дмитро Сенчук
Тільки тоді люди почнуть повертатися і власноруч, хто що може, відновлювати. Бо зараз небезпечно через високу замінованість. І друга причина – електроенергія, якої немає в селі.
У Кам’янці було все, що потрібно для нормального життя, розповідає місцевий активіст Дмитро. Школа, дитячий садочок, будинок культури, сучасна інфраструктура.
Дмитро Сенчук
Робота у людей була, за спиною – сільська рада, пошта, дорожня служба. Магазини. Все це ми називали завжди центр села. Магазини. Заправка. Ну, було все. Село було заможне. Рибне господарство, там річка Сіверський Донець.
З колишніх 1200 жителів Кам’янки зараз тут постійно проживає з пів сотні людей.