Прикордонник Микита Жур’ян перебував в полоні з першого дня війни. Його звільнили 24 листопада 2022 року. Додому на Одещину прикордонник повернувся після реабілітації 25 грудня. Про те, яке життя у полоні й що довелось йому пережити, читайте далі.
Тюремні трансфери
24 лютого всіх захисників острова Зміїний повантажили окупанти на буксир «Шахтёр» та доставили до Севастополя. Там всіх утримували у казармі військової комендатури два тижні. Після чого прикордонників та морпіхів відправили літаком до Курська. А звідти, прямо з аеродрому, в Білгородську область у СІЗО, що у місті Старий Оскіл. Там їх утримували місяць. Потім 4 місяці за ґратами у виправній колонії у Валуйках. А вже звідти переправили до виправної колонії, що знаходиться в Алексєєвці. Всіх захисників з острова Зміїний утримували разом, але через деякий час розділили. Де перебувають 10 прикордонників, наразі невідомо.
Молекулярна кухня
Ще більш менш нормально годували, коли були в Криму. Їжа була як для військовослужбовців. А вже в колоніях якість харчів відверто тюремна – картопля, макарони, щі. Порції давали маленькі. Маючи вагу 85 кг, Микита втратив 20 кілограмів. Умови були терпимі. У кожного було своє ліжко. Не було такого, що на одне ліжко претендувало декілька людей.
Тюремне от-кутюр
На четвертому місяці тримання за ґратами захисників острова Зміїний почали відводити на роботи до швейних цехів, спочатку у 6-й, а пізніше у 4-й виправній колонії. Там полонені виготовляли роби для будівельників, одноразові медичні халати тощо. З в’язнями вони перетиналися лише під час роботи. Ті приносили матеріали для шиття. З ними розмову мав тільки головний з виробництва.
Інформаційний вакуум
Мінімальна інформація поступала з радіо, щось на кшталт пропагандистського телеканалу «Росія24». Тобто постійні новини та промивка мізків, було не зрозуміло, що насправді коїться на Батьківщині. Там розповідали про захоплені українські міста, області тощо. Вони не могли уявити масштаб захоплених територій. Здавалось наче ворог пів України вже взяв. Час від часу їм також давали почитати місцеві газети. В яких головними наративами були, що всі підтримують так звану «спецоперацію» та «тотальні перемоги». Лише коли переїхали в колонію, де був телевізор, хлопці побачили на карті, що Україна тримається і дає гідну відсіч. Особливо це явним стало коли відбили Харківську область за три дні. По телевізору на всіх каналах сказали, що це стратегічний відступ і що їм Харків не потрібний. Але хлопці все прекрасно зрозуміли.
Били за правду
Відношення до полонених було в залежності від людей, які заступали у зміни. Були адекватні, які поводились із полоненими нормально. А були й зомбовані, які навіть слухати не хотіли, хто ці хлопці. Просто знущались й завдавали морального та фізичного насилля, тому що ти українець. Перед обміном у Микити була змога порозмовляти з іншими хлопцями. Він зрозумів, що в нього не все так погано було у порівняні з іншими. Йому хоча б дозволяли сидіти на стільці, а інколи – на ліжку. Іншим доводилось цілий день стояти. Якщо присів окупанти проводили «виховний процес».
«Русский военный корабль иди на …»
Шукали, хто сказав фразу «Русский военный корабль иди на …». Деякі працівники цих колоній, заради забавки, робили так звані допити військовополонених з острова Зміїний. Коли дізнавались, що з острова, то питали: «Це ти послав, це ти послав? А хто послав, якщо не ти? Зі слів Микити, ніхто не знав, хто сказав цю фразу, адже вона була сказана в ефірі на 16 міжнародному морському каналі судноплавства, а вони були на позиціях й не чули це. І тільки з приміщення чергового прикордонної застави це можна було зробити. Про те, як це вплинуло на бойовий дух українців та автора вони вже дізнались після приїзду додому. Також тюремники промацували, що кожен з полонених українців думає про Зеленського, про владу, про ситуацію на Донбасі. Звичайно всі намагались викрутися з цієї розмови та перевести тему. За те, що скажеш «Крим – це Україна, а Президент легітимний» могли сильно постраждати.
Без права на телефонний дзвінок
Зв’язку із рідними всі ці місяці не було. Ніхто не знав, як там справи у рідних. І це дуже пригнічувало. У СІЗО в Старому Осколі полоненим надали дозвіл написати листи додому. Це було у березні, а в Україну листи надійшли аж через пів року.
Більше інформації у ДПСУ