“Перше, що я хочу, — дожити до ста років. Я зараз рахую кожен день. Буквально 99 років і два дні, 99 років і 10 днів… Святкуватиму день народження щомісяця”.
Це харків’янин Леонід Станіславський. Йому 99 років. Він увійшов до Книги рекордів Гіннеса як найстарший у світі тенісист, який бере участь у міжнародних змаганнях.
Нині через війну Леонід Якович живе у Литві. Однак навіть сюди, в евакуацію, його шлях проліг через міжнародний турнір. Про це і про сам порятунок з палаючого Харкова подбав друг тенісиста, британський журналіст Ден Лаб.
“Я не хотів їхати з Харкова. Мене мало не насильно вивезли. Є сусід у сусідньому під’їзді, який заїхав за мною. Наполягала донька. Мене перевезли через кордон. Ден Лаб відвіз мене в Люблін. Це там, де живе донька. Я якийсь час там жив. А з Любліна він повіз мене на змагання до Сполучених Штатів”, – згадує Леонід Якович.
Інженер-тенісист
Леонід Станіславський займається тенісом вже майже 70 років, хоча не є професійним спортсменом. Більшу частину свого життя він пропрацював інженером:
“Я працював у Харківському інституті Союзпроммеханізації. Проєктував канатні дороги вантажні. Це складний проєкт, дуже складний. Там мої креслення контролювала Тетяна Вощиніна. Тетяна Вощиніна — у минулому відома українська і в усьому колишньому СРСР тенісистка. І вона мене пристосувала до гри. І ось там я почав грати”.
Згодом здібний інженер Леонід Станіславський став працювати в проєктному інституті “Південгіпроруді”, захистив кандидатську дисертацію, написав понад 100 наукових праць і не припиняв занять улюбленим видом спорту. Однак уперше тенісист-аматор взяв участь у змаганнях аж у 90 років!
“Я в Києві грав за правилами тенісної федерації ITF (Міжнародна федерація тенісу ITF). Усі тенісисти розбиті на категорії. 65, потім 70, потім 75, 80… І 85 – це були найстарші. Я грав з групою 85 років. Займав там третє місце. Вони мене запросили брати участь у міжнародних змаганнях”, – розповідає Леонід Якович.
За останні роки їх у житті Леоніда Станіславського було справді чимало: міжнародні турніри, першості Європи та світу, змагання та товариські ігри в Хорватії, Австрії, Німеччині, Іспанії, Сполучених Штатах, Туреччині, Нідерландах.
Благодійні поєдинки зі знаменитостями в фонд підтримки України
А в січні цього року найстарший тенісист планети взяв участь у заходах Відкритого чемпіонату Австралії, де партнером по корту знаменитого українця став його ровесник, 98-річний австралієць Генрі Янг:
“Він вищий за мене на голову. І він має постійного тренера. Я дуже боявся. Ми повинні були грати. Там є Род Лейвер Арена, найбільша у світі арена. Туди привезли мене і Генрі. Квитки всі були розкуплені. 15 тисяч глядачів. Плюс відомі тенісисти”.
Так у рамках Australian Open відбулася благодійна акція, спрямована на підтримку України. На Арену Рода Лейвера вийшли Карлос Алькарас, Коко Гауф, Марія Саккарі, Олександр Звєрєв, – згадує Леонід Якович.
“Надаль, Мюррей з Англії. Вони всі були там. І всі грали, і жертвували гроші. Усі гроші, які там зібрали, а це близько 500 тисяч доларів (зокрема, і я брав участь. Вони ж анонсували, що я буду грати), пішли у фонд допомоги Україні. Це гроші зібрані для України”, – зауважує Леонід Станіславський.
А ще тенісист здійснив давню мрію – зустрівся та зіграв із легендою світового тенісу, 20-разовим переможцем турнірів “Великого шолома”, дворазовим олімпійським чемпіоном Рафаелем Надалем. Символічний матч відбувся на Майорці, на території академії імені Надаля.
Здавалося, це недосяжно, адже видатний гравець має щільний графік тренувань, а його агенти жорстко регламентують зустрічі:
“Агенти не дозволяють: “Якщо ви захочете — весь світ захоче”. Я не послухав. Відібрав руку, підійшов до Надаля. Я ж англійською…no speak English. Я сказав йому: “Рафа, spiel на 5 хвилин!” Щось тренери йому кричать: “Не можна!…”. Він махнув рукою: “Підемо!”. І ми з ним грали”.
Поєдинок зі Світоліною дозволила добра спортивна форма
Подорожувати, брати участь у міжнародних ветеранських змаганнях і здійснювати мрії поважному фанату тенісу допомагає український бізнесмен і меценат Юрій Сапронов. Саме він подарував Леоніду Яковичу ракетку іншої української зірки – Еліни Світоліної. Він же організував і товариську гру з відомою тенісисткою:
“Була зустріч Світоліної Україна-Австралія. Вони проходили на кортах Локомотив. Усе зробив Сапронов. Корти надсипали там. І він влаштував мені на цих кортах зустріч зі Світоліною. Я пограв зі Світоліною, а потім з австралійськими тенісистами”.
З ракеткою Леонід Якович не розлучається ні на день. Постійні тренування – для нього норма. Навіть якщо він хворіє, все одно згодом повертається до звичних занять:
“Я дуже переживав, що 99 років, а я хворію. Але я вже почувався добре. Я вам покажу: я двічі на день ходжу і тренуюся. Імітую рух тенісний. Форхенд — це удар справа. Бекхенд — це удар зліва. Я роблю… Рухаюся ось так. Ось так. Рухаюся. Це ось так… Це форхенд, а ось так бекхенд. Я вам покажу. І граю біля стінки”.
Леонід Якович провів для знімальної групи передачі імпровізований майстер-клас і навіть подарував на згадку іменний м’ячик з автографом.
А ми запитали незвичайного спортсмена про секрет його довголіття. Леонід Станіславський відповідає на це так:
“Я думаю, що це спосіб життя. По-перше, я веду активний спосіб життя. У Харкові в мене на дверях висить турнік. Я не знаю, бачили ви його чи ні, я перешлю вам (фото). Я там роблю щодня вправи. Є доріжка бігова. Вона складається з коліщаток, як рахівниця. Я бігаю і масажую ноги. Усе це, я думаю, подовжує життя. Крім цього харчування. Я намагаюся менше їсти”.
99-річний оптиміст і трудівник, для якого зараз кожен новий прожитий день — маленький подвиг, вважає, що людині досяжні різні життєві висоти. Головна умова — наполегливість, працьовитість і робота над собою. Неймовірна історія самого Леоніда Яковича — чудове тому підтвердження.
Секрет довголіття – любов до життя
Відкритий і щирий, він сипле іскорками життєлюбства і жартує в розмові, однак, розповісти улюблений анекдот скромно відмовляється:
“Я дуже люблю гумор. Ціную гумор. Я часто ділюся ним зі своїми друзями. Анекдоти є, але я не наважуюся їх говорити. Річ у тім, що всі ці анекдоти не цілком можна говорити по телебаченню”.
Попри свій поважний вік, чоловік давно опанував комп’ютер, сучасні ґаджети, впевнено користується інтернетом, дружить з Youtube і має акаунт у Facebook.
Ясний розум, достатня пам’ять і допитливість також сприяють довголіттю.пам’ять і допитливість також сприяють довголіттю:
“Тут одна жінка, вона, до речі, теж, по-моєму, з України. Вона розгадує кросворди. Останнім часом вона почала сама писати кросворди. Дала мені кросворд, і я його розгадував. Ну, що я можу сказати? Дуже складні кросворди. Я думаю, що ці кросворди навіть фахівці “Що? Де? Коли?” не розгадають. Ну, я освоїв, як розгадувати. За допомогою телефона, смартфона”.
Через дві війни з Україною в серці
І, зрозуміло, крім своєї неймовірної спортивної історії та життєвого досвіду, українець Леонід Станіславський постійно говорить про те, що йому невимовно болить, – війну в Україні.
“Я хочу сказати про Україну. Я дуже люблю Україну. Україна — це ненька. Українською мовою “ненька” – “мама”. І вона зараз дуже страждає”.
Україна – це пронесені через усе життя любов і гордість. Ветеран розповідає про рідну землю зі справжнім захопленням:
“Україна, це я знаю не з чуток, я працював у “Південдіпроруді”, це я знаю як проєктувальник, фахівець, — найбагатша країна в Європі. У неї все є. Є залізна руда. Я проєктував, “Південгіпроруд” проєктував Кривий Ріг. За залізною рудою ми посідали 4 місце у світі. Є марганець. Це не той марганець, яким полощуть горло. Це марганець, який додають під час виплавки сталі. Ми за марганцем посідаємо 2-ге місце. Після Південноафриканського Союзу. Є уран. Є золото. Є нафта. Є газ. Усе є. Є чорнозем”.
Для Леоніда Яковича це друга за життя повномасштабна війна. У 1941-му йому було лише 17-ть. Батько пішов на фронт, а Леоніда з матір’ю евакуювали до Сибіру. Усю війну він пропрацював на авіаційному заводі, встановлював радіолокаційне обладнання в кабінах літаків.
Він марив фронтом тоді і каже, що, не вагаючись, пішов би воювати і зараз, якби дозволяв вік:
“Я — так, я б пішов. Не сумніваюся. Я, коли працював в евакуації на авіаційному заводі, робив літаки “Як” винищувачі. І набирали в Сталінську дивізію. Це так називалася дивізія, в яку був набір. Я подав заяву. Я хотів воювати. Я і мій друг-латиш Деймантс. Але нас не взяли. Сказали, якщо ми візьмемо вас, хто робитиме літаки? І я всю війну не злазив із літака”.
Зараз думками і серцем Леонід Станіславський в Україні. Він щиро сумує за рідним містом, яке змушений був залишити, за рідною землею, яку українці відстоюють ціною свого життя:
“Я шкодую тільки про одне, — що йде війна. Я шкодую про те, що гинуть українські люди. Я шкодую про те, що я поїхав із Харкова. Я хочу до Харкова. Усе”.
Вдячний дружній Литві, яка в найважчий час прихистила його самого і десятки тисяч інших українців, Леонід Станіславський понад усе мріє повернутися на батьківщину:
“Дорогі українці, які перебувають у Литві, ми всі вдячні Литві за гостинність. Ми всі маємо дочекатися перемоги або миру в Україні. І ми маємо всі повернутися в Україну. Я знаю, що не всі повернуться в Україну, але всі ті, хто любить Україну, люблять рідний Київ, люблять рідний Харків, повинні повернутися додому”.
Джерело: LRT