Залишали окупантів без боєприпасів, «трофеїли» ворожу техніку: як працював партизанський отряд Дергачівщини

Автор Галина Шподарева

Вони залишали окупантів без техніки, боєприпасів, проводили розвідку та здавали позиції ворога нашім військовим – на Дергачівщині з початку вторгнення утворився партизанський рух. Більш ніж 20 добровольців, надійних місцевих, зібрав навколо себе голова місцевої громади. Згадує, як 26 лютого разом з товаришами поїхали у вже окуповану Козачу Лопань, підтримати людей.

В’ячеслав Задоренко, голова Дергачівської громади

Ми розуміли, що там росіяни. Але я повинен був як міський голова з’явитися на території, щоб люди бачили, що влада не втекла, що ми працюємо, розказати, як себе поводити при окупаційних військах, куди евакуйовуватися. Ми перевдяглися в брудний одяг, щоб не викликати підозру. Можливо, до кінця ми не розуміли, як будуть поводити себе росіяни з затриманими, сподівалися, що вони ще не знають, як виглядає міський голова. Тож ми поїхали, провели розвідку, зафіксували їхню техніку, зустрілися з місцевим населенням. Об’їхали Козачу Лопань, повернулися до міста Дергачі. Надали інформацію нашим військовим щодо розташування окупаційних військ на території нашої громади.

На зворотньому шляху натрапили на ворожі танки на трасі. Без екіпажів. Намагалися діяти максимально обережно, але ризик, звісно, був.

В’ячеслав Задоренко, голова Дергачівської громади

Ми притормозили, вийшли з машини, пройшлися по вулиці, подивилися, чи немає росіян в подвір’ях, вони могли зайти в якийсь приватний будинок. Повиходили люди на вулицю, ми з ними поспілкувалися, розповіли, що будемо надавати гуманітарну допомогу. Та пошкодили ворожу техніку, побили їм приціли, понаносили ущерб.

Мабуть, треба було більше займатися гуманітарними питаннями, а не партизанити, каже Задоренко. Але в окупації залишилися його батьки.

В’ячеслав Задоренко, голова Дергачівської громади

Місцеві звонили, розповідали що до мами застосовували фізичне насилля, давили психологічно, возили на підвали. Це визивало злість – за своє селище, за батьків, яких вони мордували. І я розумів, що повинен робити все можливе, щоб якомога швидше звільнити нашу територію.

Брати Владислав та Ярослав згадують, як починали із розвезення гуманітарної допомоги, потім відремонтували кілька кинути рашистами танків та передали 93 бригаді. Потім офіційно вступили до лав прикордонної служби. Згадують бій, під час якого ледь не залишилися назавжди на дорозі між Прудянкою та Цупівкою, де потрапили під обстріл. 

Ярослав

Це був їхній передовий блокпост, тут були бої постійно. Наша задача була штурмувати Цупівку і якось забрати під свій контроль. Але це було неможливо, їх було тут дуже багато. Ми прийняли рішення штурмувати їх в лоб. На цьому місці були їхні окопи, там БТРи, а тут 2 Тигри їхні. Я вистрілив між ними, по піхоті стріляв осколочно-фугасними снарядами. Потім під’їхали ближче, я вистрілив по Тигру, попав в двигун машини. Вспишка була, воно тут горіло. І з-за Тигра, я бачив це в приціл, виліз один орк з РПГ і вистрілив нам в танк. Ракета ушла вище і я вистрілив в нього з танку. І на Тигрі лишилися черевики його.

Окупанти влаштували тут справжній укріпрайон: прорватися через блокпост брати не змогли, довелося відступати.

Ярослав

Ми думали їх штурмом зайдем, заберем, що їх там небагато. Але їх тут було дуже багато, під горою там стояло дуже багато техніки. Багато разів проводили аеророзвідку, але ми їх не бачили. Ми не знали, що там танки їхні. Вівся вогонь, приорітетна ціль була їхня техніка. Та блокпост треба було знищити. Раза 3-4 я сюди влучив.

Владислав

При відступі ми стріляли в противника і десь на відступі далі вони підняли Орлан, який за нами слідкував всю дорогу. Ми вже і зрізали, путали.

Було вирішено зупинитися в посадці та спробувати збити дрон, але ворог вдарив першим.

Владислав

Момент, коли ми поверталися з Цупівки на танку, ми в посадці спішилися, щоб артилерія не вдарила по позиціям, де ми дислокуємося, пережидали. І вже в цій посадці по нам вдарили артилерією і вже такі думки були, що хлопці, напевно ми тут залишимося. Це вже коли чотко б’ють по тобі. Напевно, не знаю, бог врятував. Ми туди поверталися через півроку, дивилися і думали, як ми всі так вижили. Не було ні 200, ні 300, нас там було чоловік 15. І всі були живі, ні в кого не влучило.

База партизанів знаходилася в Дергачах, звідси телефонували інформаторам в прикордонних селах, тут планували розвідоперації.

В’ячеслав Задоренко, голова Дергачівської громади

Ми місцеві, ми знали багато людей в селах вздовж державного кордону. Телефонуючи їм, ми отримували безліч всебічної інформації: куди їдуть, скільки в колоні машин, в якому напрямку рухаються. Все це ми надавали ЗСУ – 93, 92й бригадам, які боронили нашу Дергачівщину.

Знання місцевості допомагало робити засідки в максимально незручних для окупантів місцях.

В’ячеслав Задоренко, голова Дергачівської громади

Саме наші військові за допомоги американської системи Джавелін вражали з засідок ці колони могутньої рос.техніки.

90 відсотків селица Прудянка зруйновано. Саме звідси запускались дрони-розвідники.

В’ячеслав Задоренко, голова Дергачівської громади

Щас полетит этот дрон с ракетой в Цуповку, подарочек. До дрона причеплялася граната, ми летіли знімали розміщення російських військ і, знаходячи живу силу, скидували їм ракету. Основне завдання було деморалізувати окупантів, щоб вони вільно не пересувалися населеним пунктом. Будь-який звук викликав в них страх, росіяни залазили в окопи і таким чином нам вдавалося евакуювати людей в Дергачі. Через межовку є таке поле на Токарівочку-2, там жіночка 74-річна збирала людей у себе в хаті. І ми через ці поля проривалися туди, забирали людей до міста Дергачі.

Купа кинутої техніки, снаряди – все це збиралося та починало працювати вже проти окупантів. Унікальні кадри, хроніка поразки росармії.

Залишали окупантів без боєприпасів, «трофеїли» ворожу техніку: як працював партизанський отряд Дергачівщини 5

Ми використовуємо cookies! Добре Читати більше