Пам’ятники загиблим воїнам на узбіччі – це дорога до села Кам’янка під Ізюмом на Харківщині, яке через російські обстріли перетворилося на суцільні руїни. У березні тут відбувся один із наймасовіших танкових боїв, потім село на пів року було в окупації. Павло Зотов згадує один з найдовших та найстрашніших обстрілів, що тривав 9 діб.
Павло Зотов
Зі всього: бомби, ракети, пушки обстрілювали, міномети дошкуляли. Дрони як мухи літали. Ми ховалися в погребі.
27 березня в село зайшли російська техніка та в хату до Павла вдерлися окупанти.
Павло Зотов
До мене зайшли в двері, стріляли. Ти чого залишився? Корегувальник? Навідник? Кажу, нічим було виїхати. Перевірили все. І вони були обколоті чи обкурені, очі навикаті, перевірили і пішли. Години за дві знов з’являються – дід, дай закурити. Вже очі нормальні, нормально балакають. Кажуть – з двора не виходити, будьте в хаті весь час.
Із собою загарбники прихопили телефони та 15 курей з сараю. А за кілька днів чоловік з дружиною змогли виїхати до Ізюма, до родичів. Родина Сенчуків встигла виїхати буквально за хвилини до заходу рашистів. Їхали двома автівками, коли їх зупинили українські військові.
Олександр Сенчук
Свистіли-кричали, куди ти їдеш, тут літак літає, бомбить, а знизу вже російські танки виїжджали. І ми сюди, щоб не видно було. А тут наші хлопці – один вбитий, один поранений. І пораненого я забрав.
Щоб врятувати пораненого бійця, чоловіку довелося звільнити місце в під зав’язку забитій машині – на землі тут і досі лежать його кинуті речі.
Олександр Сенчук
Ось тут замерзли… Мій спортивний костюм, обувачка Віри… Все. Харчі тут потім находили в банках. Не знали, куди їдемо та що з нами буде.
Пораненого доставили у шпиталь, його вдалося врятувати. Пам’ятники вздовж дороги встановлювали родичі та побратими загиблих героїв. Зараз же місцеві жителі створили петицію до Президента України про створення у Кам’янці меморіалу загиблим воїнам.
Оксана Радченко
В нас дуже багато загинуло молодих хлопців, і щоб не ставити кожному пам’ятник – поставити один меморіал для їхньої пам’яті, щоб всі пам’ятали, що тут відбувалося, щоб наше село не було забуте, щоб про нього казали дуже довго.
Люди бояться, що про них забудуть та Кам’янка перетвориться на село-привід. Зараз, кажуть, тут немає головного – електроенергії.
Оксана Радченко
Наприклад, у мене будинок – нам потрібно багато там чого робити. А світла немає. Буде світло – будуть повертатися люди. А так, як тут жити? Дитина ходить в школу, я працюю. Як я тут буду жити. Хоча я дуже хочу додому. Я як виїжджала, в мене думки були, тільки додому.
Пенсіонер Микола Кузьмин вважає, що йому пощастило. Пів року чоловіку довелося прожити у курятнику – будинок вщент розбитий обстрілами. Але в село приїхали іноземні благодійники та пообіцяли збудувати на ділянці українця модульний будинок.
Микола Кузьмин
Как говорится, приехал переводчик и четверо американцев. Готовь, говорят, площадку, ми тебе дом будем ставить, у нас три дома есть.
Зараз чоловік вже майже облаштувався у новій домівці і каже, що кращого йому й не треба. Є дах над головою, пічка та паливо. Якщо перестаратися, можна легко влаштувати у приміщенні «африку» – так, що навіть доведеться відчиняти вікна. Витрата палива, каже чоловік, невелика.
Оно тут тлеет, тут горит, это надо закрыть, а то дымит. И в общем, жарко.
Зараз у Кам’янці залишилося близько сімдесяти жителів – проти понад тисячу двохсот людей, що постійно мешкали тут до повномасштабного вторгнення.
