Як живуть та чому відмовляються переїжджати харків’яни, які досі мешкають в бомбосховищах

Автор Галина Шподарева

У бомбосховищі Настя мешкає разом із мамою з 5 квітня. Iхнiй будинок  розташований в одному з найнебезпечніших районів Харкова, який в той час обстрілювали майже щодня. Зараз там тихіше, тож дівчина сподівається на найшвидше повернення додому.

Анастасія

Я очень скучаю по своим вещам, своей комнате и личному пространству. Хочется каких-то простых бытовых вещей: проснуться, сходить на кухню родную. Не хватает фото, книг, все осталось дома. Уже хочется переехать побыстрее.

Настя перейшла на другий курс. До іспитів готувалася у бомбосховищі. Каже, успіхи навіть краще, ніж у минулу сесію. Щоб абстрагуватися від того, що відбувається навколо, стала більше концентруватися на навчанні та робити все по максимуму.

Анастасія

Помню, делала один проект вместе с девочками в группе и начался сильный обстрел. Но я отвлекаюсь от всего этого учебой, поэтому я стояла в коридоре и продолжала что-то в телефоне набирать и редактировать. Я этот год запомню очень хорошо учебный.

Відволікатися також допомагає малювання. Найпронизливіші замальовки Настя зробила після обстрілів. Згадує, як цілу ніч довелося просидіти навпрИсядки у тісній ванній та як занеміло все тіло. Другий малюнок був зроблений після страшної пожежі, що палала навпроти її будинку.

Анастасія

Этот рисунок сделан, когда произошел взрыв и попало в склады напротив моего дома. И тогда горело около 8 дней – краска и какие-то химикаты. И я помню, как я выхожу на кухню и перед моими глазами просто столб огня. Вся комната была озарена огнем. Это как бы я, смотрящая в окно и больше ничего не видно – ни деревьев, ни домов – просто огонь. В тот момент у меня было чувство, как у меня опускаются плечи, будто руки опустились. Ощущение – мой дом будет следующим. Ну и все, это последний год для меня. Вот такое было чувство.

Людям у бомбосховищі допомагають волонтери. Забезпечують усім необхідним – їжею, засобами гігієни, одежею. Намагаються врахувати потреби кожного, особлива увага – дітям та літнім людям.

Лариса Величко, волонтер «Деполь Харків»

Нікуди було їх переселити, їх поселили в тих бомбосховищах і вони там живуть зі своїми папугами, собаками, котами, хомячками. Вони там живуть як у власній домівкі, бо повертатися їм нікуди. Потребують літні люди меддопомоги, продуктів харчування, бо в них немає там можливості готувати собі їжу. Їм привозять гарячу їжу, а ми привозимо продукти тривалого зберігання, щоб, коли людина хоче поїсти – вона відкрила баночку паштета, і з’їсти якийсь смаколик, якусь цукерочку.

У дітей особливим попитом користуються засоби для малювання, іграшки, ласощі.

Це ось ми отримали альбоми, у нас є багато фломастерів і таке інше. А це tea-бокси, які ми надаємо нашим маленьким друзям. Це набір, який ми надаємо діткам: харчування, солодощі, водичка, шоколадки, печиво.

За все це діти дякують волонтерам малюнками.

Оце вони так розуміють, що ми такі добрі дракони, які приносять їм все потрібне. І вони так нас люблять, дякують. А це наш Вовчик, він привозить їм гуманітарну допомогу и вони отак нас асоціюють.

У кожного з тих, хто залишається в Харкові, на це свої вагомі причини. Є також розповсюджений мотив, про який говорить багато хто з харків’ян.

Лариса Величко, волонтер «Деполь Харків»

Коли вони кажуть про те, що поки люди є в місті – місто живе. Тобто вони вважають, що поки вони тут – Харків вистоїть. Є такі, хто побоюється, просто люди бояться. Тут їм безпечно і вони бояться виходити.

Олена з чоловіком, двома дітьми-підлітками, хворою бабусею та двома котами живе у бомбосховищі з березня.

Олена

Мы как сюда приехали с 7 марта и до середины апреля – выходили только на ступеньки, туалет на 1 этаже. И дети в открытую дверь выглядывали и бежали назад, потому что страшно, даже когда не бомбили. Мы их заставляли насильно. И домой вещи отнести-принести – мы бежали с 6 до 7 утра, в этот час.

Нещодавно жінка вийшла на роботу – по кілька годин на день залишає укриття.

Олена

Нас многие уговаривали, но у меня бабушка, она уже не ходит. Муж получается невыездной, тут по Украине у нас родственников-знакомых нет. А я сама с двумя детьми и бабушкой – это нереально. Еще и двое котов. Уезжать – я боюсь. Здесь я понимаю, что это бомбоубежище. Во-первых, в дороге может неизвестно что настичь. И, как рассказывают, в общежитии жить – это над землей. Я боюсь жить сверху. У меня пока что страх.

В будинку, де мешкає Олена, зараз немає газу, світла та води. Тож повертатися додому родина поки не збирається.

Довідка. Група благодійних організацій «Деполь» була заснована в 1989 році у Великобританії. «Деполь» швидко переріс у національну благодійну організацію у Великобританії, а з 2002 року почав розширюватися вже на міжнародному рівні, починаючи з Ірландії.

Два роки по тому був створений «Деполь Інтернешнл», пізніше відомий як фундація «Деполь», надалі він став головною організацією для Групи, яка бурхливо і глобально розвивається з метою боротьби з бездомністю на глобальному рівні.

Як живуть та чому відмовляються переїжджати харків’яни, які досі мешкають в бомбосховищах 5

Ми використовуємо cookies! Добре Читати більше