Село Кам’янка розташоване за 7 кілометрів від Ізюма. Зараз тут немає жодного вцілілого будинку,уся інфраструктура теж знищена. На вулицях розбиті автівки, залишки снарядів, на воротах літери Z.
Галина
Вижили, лучче б вмерли, ніж так виживати. В погребі були, стріляло, бахкотіло. Як почалась війна 24 лютого, так до травня й не вилазили. Тіки виліземо – летять снаряди, город поколупали. Там такі ями – хоч машиною в’їжджай. Думала посадити щось, так нальоти, все перебило, нема нічого.
Всі вікна в будинку розбиті, стіни прошиті уламками снарядів. Дісталося й годиннику над ліжком та портрету онуки. На їхній вулиці людей не залишилося, розповідає Микола. Хтось виїхав, когось вбило під час обстрілів. Сусіда навіть не змогли поховати.
Миколай
16 березня його вбило осколком. Не поховали, так в хаті й згорів. Обвалилося, стрільби були, загорілася хата, та й згорів, не поховали. Може ото приїздила поліція, розпитувала. Не знаю, забрали його чи ні.
В окупації село перебувало до початку вересня: його звільнили ЗСУ разом з усією Ізюмщиною.
Наталі
Коли прийшли українці, вони лежали непоховані – хто в погребах, хто в хатах, хто на дворі прикритий. Декого ховали сусіди в городі, а багато лежалиІ вони прийшли, українці, вони позабирали.
Сусіда Тетяни також поховали за будинками – пряме влучання, чоловік загинув на місці. Дружина вижила, вона була у підвалі.
Тетяна
При обстрілі, був прильот, як раз їм в літню кухню. Він тільки воду привіз, ми були в підвалі. Ми слишим – Наташа біжить, кричить «Серьожа»… А Серьожа не чує. Коли вона вийшла, побачила, що вся літня кухня на вулиці.
Зараз в селі мешкає мабуть близько сотні людей, розповідає Олена.
Олена
Знаете, хотелось, чтоб это все забылось. А вы приходите и начинаешь вспоминать. Трудные были все полгода, ровно до прихода украинских солдат. Артобстрелы, минометные, потом вертолеты. Первые 10 дней – все уехали, осталось человек 100. Потом пришли русские с автоматами, пацанов связали, отвели до ихних главных.
Ярослав
Самое страшно – ждать, когда откроют дверь. Часов как 5-6 прошло, на самом деле минуты две. Как растянулось время. Слышим, открылись двери, говорят – выходи. Сначала вышел отец, я, дядько, мама, бабушка, женщина с нами была тоже вишла. Поставили нас возле стены, спросили, кто вы. Мы – освободители, пришли вас от нацизма освобождать. Если вы ни при чем – мы вас отпустим.
Відомі випадки, коли окупанти не чекали, коли люди вийдуть, а просто кидали у підвал гранату.
Олена
Вот у нас сосед пришел, говорит, мне в подвал гранату бросили. Я успел отскочить. Он весь обпаленный, брови, усы. Нам не бросали. Они думали, что тут людей нет, они не ожидали.
Так сталося, що за час окупації родина обзавелася господарством. Окупанти пригнали двох корів.
Олена
У нас военные привели одну корову, говорят, заберите, а то расстреляем. Пришлось взять, хотя мы никогда не держали. Через месяц еще одну приводят – заберите, а то расстреляем. Люди уехали, живность вся выпущена была, стада тут бегали, они их вылавливали и доили, потом уехали и бросили, а может подстрелили, есть захотели.
Під час гучного контрнаступу ЗСУ на Харківщині першими в селище зайшли бійці 113-ї окремої бригади територіальної оборони.
позивний Шалфей, військовослужбовець 113-ї окремої бригади ТрО
Це місце – це така дуже сумна і радісна сторінка історії нашого підрозділу. Через це місце відходили з Ізюму після важких боїв. Саме наш підрозділ останнім відходив з Ізюму після боїв з переважною силою окупантів, озброєних до зубів, з технікою. І водночас ми цією дорогою заходили назад в Ізюм. Така суміш печалі і радості.
В селищі вже були правоохоронці, шукали загиблих та місця стихійних поховань. Але, кажуть люди, під завалами та у підвалах ще можуть залишатися тіла.
Підписуйтесь на Telegram-канал “Новини АТН”