Гарними гаслами Перемогу не здобудеш. Війна потребує людей справи. Колишній гірник Вікторович доводить це, б’ючись у лавах 5 Слобожанської бригади Нацгвардії.
Поспілкуватись з Вікторовичем нам порадив комбат, попередивши, що розговорити бійця буде вкрай непросто.
«Він з Донбасу, шахтар, розмовляти не любить», – додав офіцер.
На позиції нас зустрів чоловік з серйозним обличчям. На пропозицію поспілкуватись відразу відповів відмовою. Мовляв, а про що говорити? По – перше, він на чергуванні. По – друге, на його думку, є більш достойні герої. Втім, ми звернули увагу на очі співрозмовника – в них була блискавка зацікавленості та якась потаємна посмішка. Невже грає? Чекаємо, поки Вікторович складе чергування та, як штангісти, робимо другий підхід, який виявляється вдалим.
Кожне запитання наш герой обмислював, відповідав виважено, аргументовано та змістовно. Стає зрозуміло, Вікторович – людина конкретних справ, дій та вчинків. Навіть, в таких творчих питаннях, як обрання власного позивного.
«Немає у мене позивного. Не люблю я ці клички. Побратими називають Вікторовичем», – так сухо та відверто відповів на перше запитання Віталій.
Видно, що розкривати себе та свої почуття він не хоче. Відповідає спочатку одноманітно, але поступово розкривається, бо розуміє, що нас цікавлять не його геройські вчинки, а він сам.
«Мені 54 роки, родом з Покровська, Донецької області, – Віталій робить паузу, уважно спостерігаючи за нашою реакцією. – Працював шахтарем, прохідником був. Тому вже вийшов на пенсію, у шахтарів вона раніше. У 15-му мене мобілізували, але через стан здоров’я одразу комісували».
Знов пауза та уважний, трохи примружений погляд на нас. Впевнившись, що викладений фактаж не викликає в нас зайвих запитань, Вікторович продовжує розповідь, використовуючи прийом дискретності часу – переносить нас відразу майже у сьогодення.
«У 22-му, у травні сам прийшов та попросився у Нацгвардію. Я служив при союзі строкову у таманській мотопіхотній…» – наш герой знов витримує паузу та спрямовую на співрозмовників уважний погляд, який, наче сканер, зчитує наше ставлення до викладених фактів його біографії. – Тому я напевно знаю, з ким ми воюємо, їх довбаний (в оригіналі звучало грубіше, але точніше – авт.) менталітет», – резюмує Віталій лише після того, як впевнився в тому, що ані його мала батьківщина, ані місце служби у молодості не викликають у нас негативних емоцій. Більш того, обидва факти роблять «молодого пенсіонера» ще цікавішим, бо ламають певні стереотипи.
Втім, всі запитання стосовно бойового шляху наш герой продовжує оминати. До розмови підключаються побратими, що стоять навколо:
«Ви пам’ятаєте, що «Донбас порожняк не гоніт? – раптово вигукує один з чоловіків, пригадуючи фразу з інтерв’ю колишнього диктатора, що стала крилатою, – В гарному сенсі вона про нашого Вікторовича, він – людина виважених дій!»
А далі хлопці навперебій розповідають про сміливі вчинки Вікторовича, отримане ним важке поранення, через яке п’ять днів у реанімації наш герой боровся зі смертю.
«Та про цей випадок майже всі ЗМІ розповідали, що там у Вікторовича всередині – вся країна бачила!», – зауважують побратими та починають показувати те саме фото у своїх телефонах. Ось воно – куля біля серця на рентгенівському знімку.
Події відбувались у середині лютого поточного року.
Куля, яка могла забрати життя Вікторовича, була оперативно вилучена хірургами Хмельницької міської лікарні та подарована нашому героєві в день його народження.
Поранення Віталій отримав на бойовому завданні. Згадує, що відчув гострий пекучий біль в ділянці серця та виділення крові з кашлем. Куля пройшла крізь ліве плече, ліву легеню буквально в міліметрах від серця, роздробила поперечний відросток п‘ятого грудного хребця.
Місце розміщення кулі Хмельницьким лікарям вдалось визначити до міліметра, завдячуючи новітньому обладнанню. Завдяки цьому, операція пройшла швидко та менш травматично.
З операційної Вікторович навіть вийшов власними ногами.
Командир розповідає, що після одужання Віталія хотіли комісувати, але наш герой сам настояв на поверненні у бойовий підрозділ на передову.
«Не може він без нас жити!» – сміється командир роти.
Віталій відбивається жартами, але поступово втягується у розмову і вже далі сам розкриває власні враження від подій 2014 року та часткової окупації Донбасу росіянами.
«Перші думки були, що це просто неможливо. У нас живуть вірмени, євреї, українці, росіяни – і всі жили мирно. Ну, щоб ви розуміли – у мене самого українсько-польсько-білорусько-єврейське коріння. До Майдану спочатку я ставився різко негативно. Я ж з Донбасу… Бачив, що з обох сторін є як ідейні, так і ті, що за гроші. А ще я тоді не розумів, що події 2014-го – це був початок широкомасштабної російської агресії», – згадує Вікторович.
Про новий виток війни, що розпочалась у 22-му, Вікторович каже «брудна та некрасива ця справа, її робити треба, а не говорити про неї». Тож, пропонує розповісти про свою родину. У цей момент його обличчя стає світлим, в очах з’являється радість, на вустах – посмішка.
«У мене три доньки, три зяті. Двоє воюють, у третього – броня на шахті. Всі працюють на нашу спільну Перемогу. Онуків вже три хлопчики та дві дівчинки, ще одну дівчинку очікуємо скоро. Ось, поїду у відпустку – якраз буде мені подарунок – її народження», – посміхається Віталій.
Про свої мрії після Перемоги розповідає охоче, видно, що вже все обмислив та запланував.
«Після війни себе бачу на дачі у гойдалці, онуки навколо, кури, гуси. Жартую, звісно. Працювати буду, країну треба буде відновлювати, наш край у руїнах зараз лежить. На пенсію не збираюсь. Вже був, нудно там», – під час розмови Віталій часто поглядає на годинника, видно що є якісь важливі для нього справи.
«Ось, що я вам скажу, як висновок: у нас на Донбасі в росію не хочуть. Уявіть, зайшли у твою хату, забрали холодильник, вбили родичів, зґвалтували дружину і кажуть, що від когось вас рятують. Або на вулиці абсолютно лівий мужик б’є тебе в пику, бо, може завтра ти його збирався вдарити. Маячня якась… Не брати нам росіяни, бо брати так, як вони, не вчиняють!», – ніби підбиває підсумок розмови Віталій, перепрошує, каже що йому треба йти у справах.
Бо справи та вчинки для нього важливіші найкрасивіших слів.
Воїни 5 Слобожанської бригади гідно проявили себе у боях за Харків, Ізюм, Балаклію, Кремінну. Вони є питомою складовою Сил Оборони України, вони професійно нищать російських загарбників на східних рубежах, відчайдушно б’ються за волю та суверенітет українських земель.
Відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України
Підписуйтесь на Telegram-канал “Новини АТН”